Цікаві факти про Григорія Сковороду

Є люди, про яких знають усі — але мало хто знає їх насправді. Григорій Сковорода якраз із таких. Його ім’я є в кожному шкільному підручнику, його цитують на лекціях і в соцмережах, його портрет висить у музеях. Але за цим офіційним образом «мандрівного філософа» ховається людина куди більш дивна, несподівана і жива, ніж нам зазвичай розповідають. Людина, яка відмовилася від придворної кар’єри заради пішої мандрівки. Яка сама підготувала собі могилу. Яка грала на флейті, знала п’ять мов і дратувала церковних ієрархів своїми ідеями. Ось про цього Сковороду і поговоримо.

Людина, яка відмовилася від усього — і була щасливою

Більшість людей усе життя шукають стабільність: посаду, дохід, визнання. Сковорода робив рівно навпаки — і робив це свідомо, послідовно, без жодного каяття.

У молодості він мав усі шанси зробити блискучу кар’єру. Його взяли до придворної капели в Петербурзі — це був прямий шлях до розкоші, зв’язків і привілеїв при дворі Єлизавети Петрівни. Але Сковорода пробув там кілька років і пішов. Просто пішов, без скандалу і без пояснень, які б задовольнили оточення.

Потім була спроба викладати в Харківському колегіумі. Він там справді вчив — і вчив добре. Але конфлікти з церковним керівництвом, небажання підлаштовуватися під систему і власна внутрішня незгода з тим, як влаштоване це все, зрештою вивели його за ворота. Він не просто звільнився — він обрав інший спосіб існування. Той, який сам назвав «сродною працею».

Ідея сродної праці — одна з центральних у його філософії. Суть проста: людина має займатися тим, до чого вона природно схильна, що відповідає її внутрішній природі. Якщо ти робиш не своє — ти нещасний, навіть якщо багатий і шанований. Якщо робиш своє — щасливий, навіть якщо бідний і невідомий. Для Сковороди своїм було мислити, писати, розмовляти з людьми і ходити. Буквально ходити.

Тридцять років у дорозі

Десь із 1770-х років Сковорода перестав мати постійне місце проживання. Він просто ходив. Пішки. По Слобожанщині, Лівобережній Україні, іноді заходив далі. Ночував у друзів, учнів, знайомих поміщиків, у монастирях. Іноді просто в полі.

При цьому він не був жебраком і не виглядав як бродяга. Його скрізь приймали — бо він був відомий, цікавий і бажаний гість. Приходив, розмовляв, залишав думки і рукописи, грав на флейті і йшов далі. Флейта, до речі, була його постійним супутником — він носив її з собою завжди і грав регулярно. Це не була поза чи символ. Він просто любив музику.

Такий спосіб життя тривав близько тридцяти років. Уявіть: тридцять років без власного кута, без майна, без постійного доходу — і при цьому людина пише філософські трактати, складає вірші, веде переписку з освіченими людьми свого часу. Це не злидні. Це свідомий вибір.

Основні факти з життя Григорія Сковороди

Музикант, поет і придворний співак

Мало хто думає про Сковороду як про музиканта. А він ним був — і серйозно. Ще в юності його помітили саме завдяки голосу: він співав у церковному хорі, і цей голос у підсумку привів його до Петербурга, де він став співаком придворної капели. Це був 1742 рік, йому було двадцять років.

Крім співу, він грав на флейті, скрипці і, за деякими свідченнями, на бандурі. Музика для нього не була хобі — вона була частиною внутрішнього світу. Він вважав, що гармонія в музиці і гармонія в душі — речі пов’язані. Не метафорично, а буквально.

Паралельно він писав вірші. «Сад божественних пісень» — це збірка, яку він складав упродовж багатьох років. Деякі з цих пісень стали народними — тобто люди їх співали, не знаючи, хто автор. Один із найвідоміших прикладів — «Всякому городу нрав і права», яку досі цитують і переспівують. Байки він писав пізніше — «Байки харківські» — і це теж не дитяча розвага, а філософська проза в алегоричній формі.

П’ять мов і читання античних філософів в оригіналі

Сковорода вчився в Києво-Могилянській академії — на той час це був найкращий навчальний заклад на українських землях. Але він навчався там із перервами: їздив до Петербурга, потім до Угорщини у складі церковної місії, повертався, знову їхав. І при цьому встигав читати.

Він знав латину — не поверхово, а так, що писав нею листи і читав Цицерона та Горація без перекладу. Давньогрецька давала йому доступ до Платона і Плутарха в оригіналі. Давньоєврейська — до біблійних текстів без посередників. Плюс німецька, яку він підхопив під час перебування в Центральній Європі.

Це важливо розуміти: Сковорода не переказував чужі ідеї з підручників. Він читав першоджерела і думав самостійно. Порівняння з Сократом, яке часто зустрічається в літературі про нього, — не лестощі і не перебільшення. Обидва не залишили систематичних трактатів, обидва вчили в розмові, обидва обрали бідність і свободу замість комфорту і залежності. Різниця хіба в тому, що Сковороду ніхто не змушував випити цикуту.

«Пізнай себе» — ця давня настанова була для Сковороди не абстракцією, а щоденною практикою. Він вважав, що людина, яка не знає себе, не може бути ні щасливою, ні вільною.

Філософія, яка дратувала — і яку не могли заборонити

Сковорода не був зручним мислителем. Його ідеї не вписувалися ні в офіційне православ’я, ні в просвітницький раціоналізм, який тоді набирав силу в Європі. Він говорив про три світи: великий світ (Всесвіт), малий світ (людина) і символічний світ (Біблія). І в кожному з цих світів він бачив дві натури — видиму і невидиму. Видима — це те, що ми сприймаємо органами чуттів. Невидима — справжня, глибша реальність.

Церковним ієрархам це не подобалося. Його звинувачували в єресі, у вільнодумстві, у тому, що він тлумачить Святе Письмо надто вільно. Були спроби притягнути його до відповіді. Але — і це цікаво — відкритих переслідувань не було. Чому? Мабуть, тому що він не організовував рухів, не збирав натовпів і не закликав до бунту. Він просто ходив і розмовляв. А розмова — не злочин, навіть якщо вона незручна.

Ще одна причина: у нього були впливові друзі. Поміщики, освічені дворяни, люди з університетського середовища — вони його поважали, захищали і давали притулок. Це створювало навколо нього своєрідний захисний пояс.

Смерть, яку він підготував сам

Це, мабуть, найвражаючий епізод у всій його біографії. І він добре задокументований свідченнями сучасників.

Восени 1794 року Сковорода гостював у маєтку свого давнього друга Андрія Ковалівського в селі Іванівка на Харківщині. Він уже був старий — сімдесят два роки — і, схоже, відчував, що кінець близько. За свідченнями, він попросив слуг викопати яму в саду, сам надів чисту білу сорочку, попрощався з господарями і ліг. І помер.

Версії трохи різняться в деталях — хтось пише, що він сам копав, хтось що просив інших. Але суть одна: він знав, що помирає, прийняв це спокійно і підготувався так само спокійно, як готуються до звичайної справи. Без паніки, без страху, без драми.

На могилі за його заповітом написали: «Світ ловив мене, але не спіймав». Це речення — не просто епітафія. Це підсумок усього його життя, стиснутий до семи слів.

Маловідомі деталі, яких немає в підручниках

Якщо офіційна біографія вас уже не дивує, ось кілька речей, які рідко потрапляють у шкільні програми.

Сковорода був вегетаріанцем — у XVIII столітті це було справді незвично. Він не їв м’яса, дотримувався суворого режиму харчування і вставав дуже рано. Деякі дослідники пишуть, що він їв переважно молочні продукти, хліб і овочі. При цьому він не робив із цього культу і не читав нікому моралі — просто так жив.

Жодна його книга не вийшла друком за його життя. Усі твори поширювалися в рукописних копіях — учні переписували, передавали далі, зберігали. Перші серйозні публікації з’явилися вже після смерті. Це означає, що його вплив поширювався без жодної видавничої підтримки — лише через живе слово і рукописи.

Він ніколи не одружився і не мав родини у звичному розумінні. Натомість мав широке коло учнів і друзів, яких вважав своєю справжньою спільнотою. Один із найближчих учнів — Михайло Ковалінський — написав першу біографію Сковороди і зберіг більшість його рукописів. Без Ковалінського ми б знали про філософа набагато менше.

Ще одна деталь: Сковорода бував за кордоном. У 1745–1750 роках він перебував у Центральній Європі — в Угорщині, можливо, в Австрії та інших землях — у складі місії від Синоду. Він бачив інший світ, іншу культуру, іншу організацію суспільства. І все одно повернувся і обрав мандрівне життя на рідних землях. Це теж був свідомий вибір.

«Коли б ти знав, що таке людина, ти б не питав, де Бог».

Ця думка Сковороди добре показує, наскільки його філософія була антропоцентричною — не в сенсі гордині, а в сенсі переконання, що пізнання людини і пізнання Бога — це один і той самий шлях.

Цікаво і те, що Сковорода мав специфічне ставлення до сну. Він спав мало — кілька годин на добу — і вважав надмірний сон марнуванням часу. Натомість рано вставав, молився, думав, писав. Режим у нього був жорсткий, хоча зовні він виглядав як людина без жодного розпорядку.

Його байки — окрема тема. «Байки харківські» написані у традиції Езопа, але з виразним українським колоритом і власною філософською начинкою. Там є жаби, орли, бджоли, свині — і кожна тварина уособлює певний тип людини або певну хибу. Це не дитяча literatura. Це сатира і філософія одночасно.

Чому Сковорода досі звучить сучасно

Можна було б сказати, що Сковорода — це постать із далекого минулого, яка цікава хіба що фахівцям. Але якщо чесно — його головні ідеї сьогодні актуальніші, ніж будь-коли.

Ідея сродної праці — це, по суті, те, про що зараз говорять у контексті burnout, кризи сенсу і пошуку покликання. Люди масово страждають від того, що займаються «не своїм» — заради грошей, статусу, чужих очікувань. Сковорода говорив про це триста років тому і пропонував просту, але радикальну відповідь: знайди своє і роби його. Навіть якщо це не принесе багатства.

Його ставлення до матеріального теж резонує. Не аскеза заради аскези, не показова бідність — а просто відмова від зайвого. Він не страждав від того, що в нього немає будинку. Він просто не вважав це важливим. І в цьому є щось, що варто обдумати — особливо в часи, коли людей оцінюють за тим, що вони мають, а не за тим, ким вони є.

Нарешті, його спосіб мислення — через діалог, через запитання, через сумнів — це те, чого часто бракує в сучасному інформаційному просторі, де всі кричать і мало хто слухає. Сковорода не проголошував істини з кафедри. Він запитував. І в цьому, мабуть, його найбільший урок.

Якщо ви ніколи не читали його текстів — спробуйте. Не підручниковий переказ, а самі тексти. «Сад божественних пісень», «Байки харківські», діалог «Наркіс». Вони написані живою мовою людини, яка справді думала — і яка мала що сказати. Навіть зараз.