Скільки НПЗ в Росії: кількість нафтопереробних заводів РФ

Росія роками будувала свою економіку навколо однієї простої формули: видобути нафту, переробити її, продати. НПЗ у цій схемі — не просто заводи, а вузлові точки всієї системи. Без них сира нафта залишається просто чорною рідиною в землі. Саме тому, коли у 2022 році почалися санкції, а у 2023–2024-му — атаки дронів на нафтопереробну інфраструктуру, весь світ почав уважніше дивитися на карту російських заводів. Скільки їх насправді? Де вони стоять? І що з ними відбувається зараз?

Загальна кількість НПЗ у Росії

Якщо коротко — близько 30–32 великих нафтопереробних заводів. Саме вони формують основу переробної галузі країни і дають левову частку всіх нафтопродуктів. Але якщо рахувати всі підприємства, що займаються переробкою нафти, цифра зростає до кількох сотень — за рахунок малих і міні-НПЗ, які розкидані по всій країні.

Різниця між ними принципова. Великий НПЗ — це комплекс із потужністю переробки від 5 до 25 мільйонів тонн нафти на рік, із повним циклом виробництва: від первинної перегонки до каталітичного крекінгу та виробництва моторних палив. Малий або міні-НПЗ — це часто спрощена установка, яка виробляє переважно мазут або прямогонний бензин, без глибокої переробки. Їхня роль у загальному балансі значно менша, хоча кількісно вони переважають.

За даними Міністерства енергетики Росії та відкритих галузевих джерел, сукупна потужність первинної переробки нафти в країні становить близько 280–300 мільйонів тонн на рік. Це один із найвищих показників у світі — Росія входить до трійки найбільших нафтопереробних держав поряд із США та Китаєм. Інша справа, що реальне завантаження потужностей ніколи не досягало 100%, а після 2022 року ситуація ускладнилася.

Де розташовані основні заводи — географія переробки

Нафтопереробні заводи Росії розподілені нерівномірно. Їхнє розташування здебільшого визначалося двома факторами: близькістю до родовищ або близькістю до великих споживчих ринків. Звідси — кілька чітких кластерів.

Поволжя і Урал — найщільніший регіон. Тут зосереджені заводи в Нижньокамську, Уфі, Самарі, Саратові, Пермі. Це промислове серце Росії, де нафтопереробка існує ще з радянських часів і де сформувалася ціла інфраструктура трубопроводів, залізничних терміналів і нафтохімічних виробництв.

Сибір — другий за значенням кластер. Омський НПЗ, один із найбільших у країні, стоїть тут окремо і за масштабом, і за значенням. Ангарський завод у Іркутській області — ще один великий гравець регіону.

Центральна Росія і Північний Захід дають кілька великих заводів — Рязанський, Ярославський, Московський (у Капотні), Кіришський під Санкт-Петербургом. Ці підприємства орієнтовані насамперед на внутрішній ринок і забезпечення столичного регіону.

Південь Росії — Краснодарський край, Ставропілля, Волгоград. Тут переробка менш масштабна, але стратегічно важлива через близькість до Чорного моря та портів.

Далекий Схід — Хабаровський НПЗ і Комсомольський НПЗ. Ці заводи забезпечують паливом величезний, але малонаселений регіон і частково орієнтовані на експорт до Азії.

Найбільші НПЗ Росії

Омський нафтопереробний завод — це окрема розмова. Він входить до десятки найбільших НПЗ світу за потужністю первинної переробки і є флагманом Газпром нафти. Завод розташований у Сибіру, що здавалося б логістично незручно, але насправді він стоїть прямо на перетині трубопровідних маршрутів із Західного Сибіру — найбільшого нафтовидобувного регіону Росії. Завод виробляє весь спектр нафтопродуктів: від авіаційного гасу до бітуму.

Кіришський НПЗ під Санкт-Петербургом — стратегічно важливий з іншої причини. Він розташований поруч із портовою інфраструктурою Балтики і традиційно орієнтований на експорт. Власник — Сургутнєфтєгаз, одна з небагатьох великих нафтових компаній Росії, яка зберегла певну фінансову стійкість навіть після 2022 року.

Уфімська група заводів — це фактично три окремі підприємства в Башкортостані, які разом дають колосальний обсяг переробки. Башкортостан взагалі є одним із найстаріших нафтопереробних регіонів Росії — тут галузь розвивається ще з 1930-х років.

Нижньокамський НПЗ (ТАНЕКО) — відносно новий завод, збудований уже в пострадянський час і орієнтований на глибоку переробку важкої татарстанської нафти. Це один із найбільш технологічно сучасних заводів у Росії, що робить його особливо чутливим до санкцій на обладнання.

Рязанський завод — один із найбільших в Центральній Росії, Роснєфть тримає його як ключовий актив для забезпечення Москви та центрального регіону.

Стан НПЗ після 2022 року — санкції, атаки, збої

Тут починається найцікавіше — і найбільш болюче для Москви.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну нафтопереробна галузь опинилася під подвійним тиском. З одного боку — санкції Заходу, які відрізали доступ до технологій, обладнання та запасних частин. З іншого — прямі удари по інфраструктурі.

Починаючи з кінця 2023 року і особливо активно у 2024-му, українські безпілотники почали систематично атакувати НПЗ на території Росії. Серед цілей — Рязанський НПЗ, Саратовський, Нижньогородський (Лукойл), Слов’янський у Краснодарському краї, Новошахтинський у Ростовській області, Туапсинський НПЗ. Деякі заводи зупиняли роботу на кілька тижнів після пошкоджень.

Атаки на нафтопереробні заводи — це не просто символічні удари. Кожен місяць простою великого НПЗ означає мільярди рублів втрат і дефіцит палива на внутрішньому ринку. Росія не може швидко перенаправити переробку на інші потужності — система надто жорстко прив’язана до трубопровідної інфраструктури.

За оцінками аналітиків Reuters та Bloomberg, у першій половині 2024 року Росія втратила від 10 до 14% потужностей первинної переробки через пошкодження та планові зупинки на ремонт. Це не катастрофа, але відчутний удар — особливо з огляду на те, що деякі заводи зупинялися саме в пік попиту.

Санкційний тиск діє інакше, але не менш болісно. Росія роками залежала від імпортного обладнання для нафтопереробки — каталізаторів, компресорів, систем управління технологічними процесами. Після 2022 року постачання з Європи та США фактично припинилося. Частину обладнання вдається замінити через треті країни — Китай, ОАЕ, Туреччину. Але повноцінної заміни немає, і це позначається на якості продукції та надійності роботи установок.

Показово, що у вересні 2023 року Росія була змушена тимчасово заборонити експорт бензину та дизельного палива — щоб стабілізувати внутрішній ринок після зростання цін. Це прямий наслідок проблем із переробкою.

Що виробляють російські НПЗ і куди це йде

Структура виробництва на російських НПЗ типова для великої нафтопереробної держави, хоча й має свої особливості. Основні продукти — дизельне паливо, автомобільний бензин, авіаційний гас, мазут і нафтохімічна сировина.

Дизельне паливо традиційно займає найбільшу частку — близько 30–35% від загального обсягу переробки. Росія є одним із найбільших світових експортерів дизелю, і саме цей ринок зазнав найсильнішого удару після того, як ЄС у лютому 2023 року запровадив ембарго на імпорт нафтопродуктів із Росії.

Бензин переважно залишається на внутрішньому ринку — Росія не є великим його експортером. Авіаційний гас — стратегічний продукт, який іде і на внутрішні потреби, і частково на експорт. Мазут — найпростіший продукт переробки, який Росія традиційно продавала на світових ринках як котельне паливо.

Після ембарго ЄС Росія переорієнтувала експорт нафтопродуктів на Азію, Африку та Близький Схід. Туреччина стала ключовим транзитним хабом. Індія та Китай збільшили закупівлі. Але перенаправлення потоків коштувало грошей — знижки, логістика, нові маршрути — і загальний дохід від експорту нафтопродуктів скоротився.

Росія продає нафту і нафтопродукти зі знижкою — і чим далі, тим більшою. Це не перемога санкцій у чистому вигляді, але це реальне скорочення доходів, яке впливає на бюджет і на можливості фінансування війни.

Чи може Росія замінити пошкоджені потужності

Це питання, яке зараз активно обговорюють і в Москві, і в аналітичних центрах Заходу. Відповідь неоднозначна.

З одного боку, Росія має надлишок потужностей. Навіть якщо кілька заводів зупиняться, теоретично інші можуть компенсувати частину обсягів. Але на практиці це не так просто: НПЗ прив’язані до конкретних трубопроводів, і перенаправити сиру нафту з одного регіону в інший — це не питання одного дня.

З іншого боку, ремонт пошкоджених установок вимагає обладнання, яке тепер важко дістати. Каталізатори для крекінгу, спеціальні насоси, системи автоматизації — все це раніше постачалося з Європи та США. Китайські аналоги існують, але їхня якість і надійність у критичних промислових процесах — окреме питання.

Є ще один фактор, про який рідко говорять відкрито: кваліфіковані кадри. Частина інженерів і технологів, які обслуговували НПЗ, виїхала з країни після 2022 року. Замінити їх швидко неможливо — нафтопереробка вимагає дуже специфічних компетенцій.

Загальна картина така: Росія здатна підтримувати роботу своїх НПЗ у короткостроковій перспективі, але кожен місяць санкцій і кожна нова атака збільшують накопичений дефіцит — у запасних частинах, у технологіях, у людському ресурсі. Це не миттєвий колапс, але повільна деградація системи.

Варто також згадати про плани модернізації, які Росія анонсувала ще до 2022 року. Більшість із них заморожені або суттєво скориговані — бракує і грошей, і обладнання, і технологій. Нові установки глибокої переробки, які мали підвищити якість палива до стандартів Євро-5 і Євро-6, будуються значно повільніше, ніж планувалося.